Вже понад 3 сотні років ведеться війна за українську ментальність. Весь цей час точаться запеклі дискусії щодо походження термінів "Русь” та "Україна”. Особливо активно за "дослідження” цього питання взялися московські діячі іще у 18 столітті за правління Петра I.

 

Їхньою основною ідеєю було і залишається твердження, нібито саме Московія (Московське Царство, а нині Російська Федерація) є прямим і єдиним наступником давньої Київської держави — Русі. Очевидним мотивом до цього була звичайна експансія на руські землі, котрі перед тим знаходилися в унії з Литвою і Польщею.

 

Після зрадницьких Андрусівського сепаратного перемир’я та "Вічного миру” між Москвою і Варшавою частина Русі перейшла у фактичне підпорядкування Москві. Якщо у складі Речі Посполитої руські (українські) землі Правобережжя, зрештою, були законно — на підставі Люблінської унії 1569 року, яку підписали представники руської, литовської та польської еліти, то законність перебування Лівобережжя, а з часом і майже всіх українських етнічних земель у складі Московії вкрай сумнівна.

 

Почнемо з того, що оригінали Переяславської угоди від 8 (18) січня 1654 року не збереглися. Як не збереглися й історичні документи та літописи попередніх і пізніших епох, котрі могли б пролити світло на це питання. Москва робила і робить усе можливе для знищення історичної правди, яка поставила б під питання її права на "збирання руських земель” і, таким чином, зруйнувала б її імперський шовіністичний великодержавний міф.

 

Звісно ж, першочерговим завданням московитів на експансіоністському шляху було "обґрунтування” їхньої нібито слов’янськості. За цю справу взявся татарин Кара-мурза — напевно найвідоміший російський історик кінця 18-початку 19 століття, відомий як Карамзін.

На його думку, за вельми короткий час (2-3 сотні років) слов’яни повністю асимілювали фіно-угорські народи (мурому, мещеру, мордву, марі, мерю, чудь, весь тощо), внаслідок чого з’явилися "великороси” — московити (інша назва — "москвини”). Зауважимо, що термін"русские” до 1917 року мав не етнічний, а релігійний зміст: так називали всіх, хто в Російській імперії сповідував християнство Східного обряду (за аналогією, словом "жид” позначали усіх, хто сповідував іудаїзм).

 

На початку 13 століття в різних князівствах Русі зберігалося кілька рівнів самоідентифікації. Найвищий рівень — етнічний — "русини”, тобто представники східнослов’янських племен (поляни, древляни, уличі, тиверці, сіверяни тощо). Також русини пам’ятали своє родо-племінне походження і поважали його, асоціюючи себе з тим чи іншим племенем.

 

Ця ідентичність була не така сильна, тому що "плавильний котел” встиг попрацювати не одну сотню років (пам’ятаємо, що об’єднання східнослов’янських племен почали поляни іще задовго до приходу варягів у Київ). Була також територіальна ідентифікація — з місцем проживання (князівство, місто тощо). Проте слов’яни Русі розуміли, що попри різне родо-племінне походження, вони є єдиною спільнотою (за сучасними поняттям їх можна вважати етносом). Але ніколи вони не сприймали жителів Залісся (Суздалі, Рязані, Володимира, Ростова) як своїх. "Великоросійський” міф завдячує своїм оформленням таким діячам як С. Соловйов, В. Ключевський, М. Карамзін.

 

Проте не їм належить авторство понять "Мала” і "Велика Русь”: терміни "Мікра Ро́сія” і "Мегале Ро́сія” придумали греки-церковники для своїх канцелярських потреб за аналогією з "Мікра Геллас” і "Мегале Геллас” (Мала і Велика Еллада). Мікра Ро́сія у їхньому розумінні означало, власне, Русь, а Мегале Ро́сія — неРусь, яка платила данину Русі — тобто територія, яка належала Києву, але етнічно була з ним неспорідненою.

 

В наш час найпопулярнішим "аргументом” російських шовіністів-імперіалістів є гра слів: терміни "Русь” і "Україна” різні, значить це різні поняття. А оскільки "Русь” і "Росія” схожі за звучанням, значить це одне і те ж саме. Тут напрошується аналогія з Румунією, яка назвала себе "Romania” (від лат. "Roma” — Рим) і приписала собі італійську історію, назвавши себе (іще одним) Римом (відомо, що Константинополь — "Другий Рим”, а Москва — "Третій”). Таким чином, Британія також може вважати себе нащадком Риму, оскільки, як і Дакія (нинішня Румунія) чи Залісся (Московія) були далекими провінціями на окраїнах великих імперій.

 

Як бачимо, нації і держави, котрі хочуть бути великими, творять власні історичні міфи. На них ґрунтуються міфи національні. По суті, міф — це спрощене тлумачення дійсності. Власний Міф потрібен кожному народу, в тому числі й українцям. Проте наш міф має ґрунтуватися на історичних фактах. Їх ми розглянемо в подальших наших статтях.

Політолог-історик ГО «Держава» 

Дячук В.С.