Позавчора була у російськомовному Дніпропетровську, а вчора - у такому ж російськомовному Нікополі Дніпропетровської області. Різниця з минулим роком - разюча: часто стрічаєш українські прапорці: на машинах, школах, кафешках, балконах.

 

Впало в око: "Строительные материалы. Склад", і - великий український прапор. Згадалося, як колись, на початку 90-х мені розповідав мій колега-соціолог, як його 16-річний син отримував паспорт і в графі "національність" (тоді ще була така графа) записав, що він - українець.

- "Как же так?" - спитав його батько. - "У тебя какая фамилия?" -"Русская"

- "Твои родители какой национальности?"

- "Русские".

-"Ты думаешь на каком языке?"

- "На русском".

- "Так почему же ты написал, что ты украинец?"

- "А я так себя чувствую" - відповів трохи подумавши син.

- "И тогда я понял, - зробив висновок мій колега-соціолог. - что вот это "я так себя чувствую" и является основным индикатором идентификации".

Пройшло багато років, той хлопець виріс гідним українцем (хоча й не знаю, якою мовою він зараз думає, та це й не важливо).

З недавнішнього, вчорашнього. В автобусі, що йшов з Нікополя у Дніпропетровськ, позаду мене сидів батько з сином років п'яти.

- "Папа, а почему тут так много мешков?", - закричав хлопчик при виїзді з міста.

- "А это блок-пост. Там стоят наши солдаты, которые стерегут Родину, чтобы на нее не напали враги".

Думаю, батько виховає з сина справжнього українця. І не так важливо, буде для нього Україна "Батьківщиною" чи "Родиной".