Я вже писав про події 8 – 9 червня 2013 року, коли патріотами-Нікопольцями в центрі парку Перемоги  було встановлено пам'ятник героям антибільшовицького Троїцького повстання 1919 р. Продовження тих подій було не менш цікавим, це дуже докладно описав активний учасник, що підписався псевдонімом Сірий Стах. Скорочено публікую його репортаж. Вiн особливо актуальний у зв'язку з очiкуваними  заходами по вшануванню пам'яті видатного отамана Війська Запорозького низового Івана Дмитровича Сірка, що вiдбудуться з 1 по 4 серпня на Спiвочому полi бiля його меморiалу в селі Капулівка Нікопольського р-ну.

"...Мітинг закінчився, а попереду нас чекали ще багато урочистостей, вражень, зустрічей з друзями-однодумцями з різних міст України. Всеукраїнська патріотична акція «Січове козацтво – лицарський Орден України» продовжувалась і згідно програми, осідлавши своїх «залізних коней» мчимо на козацьку урочисту раду до поховання славетного кошового Чортомлицької запорозької січі Івана Сірка.

Біля меморіалу нас вже чекають козаки «Інгульської паланки Війська Запорозького Низового» з міста Кривого Рогу на чолі з Валерієм Боцманенком своїм славним отаманом, якого я ще здалеку пізнав по його розкішним вусам, козаків «Протовчанської паланки Війська Запорозького Низового» веде отаман Анатолій Ламза, «Кодацька паланка Війська Запорозького Низового» представлена Верхнєдніпровською, Старосамарською, Кодацькою сотнями. Серед них бачу обличча моїх друзів: Олександра Коваля, Сергія Іванченка, Миколу Шапу. А ось до нас вже приєднались козаки козацького товариства «Затопська Січ», деякі з них навіть взяли своїх дружин, дітей та онуків. Навкруги жарти, вітання друзів. Серед «затопців» бачу лише одного заклопотаного козака – це їх обозний Валерій Орлов, професіонал своєї справи, який дивиться на все це військо, чухає свою потилицю і міркує скільки борщу і кулішу йому потрібно зварити, щоб всіх вчасно нагодувати і жодний козак не залишився голодним. У нього цього разу в помічниках троє його маленьких онуків і гора здоровезних казанів на автопричепі. «Пугу – пугу». «Козак з Лугу». «Базавлук – саламаха та тузлук» - линуть звідусіль традиційні вітання – паролі низового козацтва. В мене відчуття, що зібралася справжня козацька самодостатня і організована сім'я, перевірена на багатьох відповідальних акціях, яка не здригалася перед численними провокаціями і не «прогиналась» перед можновладцями.

Ще зовсім недавно, в складі цього ж шановного козацького товариства, я зі своїм джурою Орликом, вшановували світлої пам'яті повстанців Холодного Яру на Черкащині. Мій джура зараз теж зі мною. Він добрий помічник в козацьких справах і мій надійний поводир у нетрях Інтернету.

А тим часом до меморіалу ще і ще приїздять небайдужі люди. Бачу свого давнього товариша з міста Жовті Води Петра Мілька, який представляє громадську організацію «Жовтоводський курінь Війська Запорозького Низового». Мені приємно бачити серед присутніх учасників акції і мого однодумця, Сергія Карнозу, голову ДОО ПП Українська Платформа «Собор». З цією людиною я завжди зустрічаюсь на всих патріотичних акціях це і марш на честь 70-річчя УПА в Києві 14.10.2012 року, Холодний Яр 20-21 квітня 2013 року, це і «Вставай Україна» в Києві 19 травня 2013 року, і на багатьох інших заходах. Він вперше познайомив мене з Луганським обласним громадсько-освітнім часописом «Козацька варта», де я зараз і друкую свої статті та твори.

Духовенство Нікопольського благочиння УПЦ КП теж приймає участь у козацьких урочистостях. Це наші козацькі капелани, які завжди супроводжують козаків і освячують всі їх патріотичні заходи

Лунає команда голови козацького благодійного фонду «Меморіал кошового отамана Івана Сірка» Владислава Ладигіна і всі присутні оточують півколом місце поховання славетного кошового Чортомлицької запорозької січі. Запанувала тиша. Лунають урочисті козацькі промови на вшанування пам'яті січового козацтва – лицарського Ордену України та їх послідовників у боротьбі за волю України, імена яких зберегла Історія і Безіменних, що загинули в часи козацької доби, буремні часи більшовицького лихоліття та нацистсько-совєцької окупації. «Вічная пам'ять героям, що загинули за Незалежну Українську Державу» - звучать слова поминальної молитви.

Після закінчення молитовного вшанування пам'яті героїв і покладання квітів до могили славетного отамана Івана Сірка, збирається козацьке коло, на якому козаки обиратимуть собі наказного отамана – «батька», його слово буде законом для кожного хто приймає участь у подальшому поході. «Мандика, Мандика наказним!», «Боцманенко наш отаман!», «Оберемо Чубатого», реве козацька братія. «Чубатий» і «Клешня» - так по дружньому в козацькому середовищі прозвали Влада Ладигіна постійного голову козацького благодійного фонду «Меморіал кошового отамана Івана Сірка». Більше голосів за Віталія Мандика, який за звичаєм тричі відмовляється, але вибір козацького товариства – це закон. Наказний оголошує подальшу програму, козаки сідлають своїх «залізних коней», а попереду нас чекає село Покровське.

Прощай славний отамане, кошовий Іван Сірко, пам'ять про тебе житиме вічно! Прощай легендарна січ Чортомлицька! Прощай річка Чортомлик, до зустрічі на початку серпня! На пам'ять приходять слова із вірша «Дорогою стріли» Бориса Мозолевського:

Чортомлик – курган і річка,

Що створили нашу славу.

Тут рубали персів скіфи,

Потім тут гуляла Січ.

І гуляла, й знов рубала

Ворогів – не на забаву!-

На добро своїм онукам,

На добро, - у тім – то й річ…

На добро… А що ж онуки –

Пом'янули, вшанували?

Хоч якийсь там копійчаний встановили може знак?

Чи не так! Не ті ми люди!

Що змогли, та й сплюндрували, -

Ані пам'яті, ні сліду,

Ні прикмет вже, ні ознак.

Наш шлях пролягає до останньої запорозької Підпіленської (Нової) січі, яка лежить на дні рукотворного Каховського водосховища біля мальовничого козацького села Покровське.

Зупиняємось біля цвинтаря історичного козацького села Капулівки. Стало традицією обов'язково зупинятись і відвідувати поховання Леоніда Федоровича Бурди, нашого козацького вчителя, історика і дослідника слави козацької, засновника і першого голову козацького благодійного фонду «Меморіал кошового отамана Івана Сірка». В житті він був освіченою, інтелігентною і виваженою людиною. Це був справжній український патріот, який більшу частину свого життя присвятив вивченню і відродженню історичної спадщини запорозького козацтва.

Якось при нашій зустрічі він запитав мене: «Пане Станіславе, як на вашу думку, чому перед затопленням Великого Лугу Запорозького не було намальовано жодного його пейзажу, не була досліджена жодна січ. Але ж було що малювати і досліджувати. За словами Д. Яворницького і Я.Новицького Великий Луг Запорозький, це був справжній рай на землі?» І сам відповів: «Оспівувати красу природи України, вивчати і досліджувати її історію, було вкрай небезпечно, це сприймалося радянською владою як прояв українського буржуазного націоналізму.» І дійсно в час варварського нищення Великого Лугу ще лунала в Карпатських лісах весела пісня «Ах! лента за лентою – набої подавай, Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!» Ще була свіжа пам'ять про героїв УПА – послідовників січового козацтва. І боялись червоні покручі не тільки цієї пісні, а і краси української природи, яка їм нагадувала про легендарних, незкоренних лицарів степу запорозького. А тому все українське національне рубалось під корінь.

Молитовно ушанувавши пам'ять нашого вчителя Леоніда Федоровича Бурди, їдемо далі і зупиняємось вже в центрі села Покровське. По команді наказного отамана все козацьке товариство, представники громадських організацій і всі інші учасники патріотичної акції шикуються в колону і декілька разів урочисто проходять з прапорами і піснями центром села. Лунають вітання:

«Слава Україні!»

«Героям слава!»

«Слава Нації!»

«Смерть ворогам!»

Організована колона по команді наказного отамана зупиняється біля двох гранітних пілонів в центрі села біля сільської ради. На пілонах висічені слова: «На цій місцевості знаходилась Нова Запорозька Січ 1734-1775рр. яка відіграла прогресивну роль в історії Українського народу, народів Європи» і «Тут в Запорізькій Новій Січі з 1762 по 1775рр. був кошовим отаманом Петро Іванович Калнишевський 1690-1803рр., який після ліквідації Січі був заарештований і ув'язнений в Соловецький монастир де і помер у 1803р.»

Розпочалися урочистості на вшанування пам'яті козаків-січовиків і їх кошового Петра Калнишевського-Багатостраждального останньої запорозької Підпіленської (Нової) Січі зруйнованої за наказом російської хвойди-цариці Катерини ІІ.

У 2008 році Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального до лику святих, а день його вшанування визначити 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці, день Українського козацтва і день заснування Української Повстанської Армії, і це свідчить про те, що боротьба січового козацтва і їх послідовників вояків УПА за волю українського народу є свята справа.

Зверніть увагу на лик Петра Багатостраждального зображений на іконі ви побачите що він одною рукою тримає хрест а інша рука лежить на руків'ї козацької шаблі. Він її не вийняв, не пролив братньої крові, а за це «брати» закували його в кайдани і кинули до Соловецького каземату, де він і просидів 25 років та помер у віці 112 років.

Дехто намагається і зараз осудити його за нерішучість, але мабуть в тому і полягала його хоробрість і рішучість, знаючи що сталося з козаками Чортомлицької січі, він свідомо не вийняв шаблі, а використав останній шанс і врятував еліту козацьку. Страждаючи ж 25 років у ямі Соловецькій він ще раз довів істину старої приказки – «Не вір москалеві як псові». Пам'ятаємо це завжди.

Урочисті заходи завершились пострілами з козацьких гармат. Аго-го-гов! Січ Підпіленська запорозька багатостраждальна, ми їдемо на зустріч з тобою! Моторизована козацька колона організовано вирушає до місця свого таборування. Вже так з року в рік ведеться, що козацьке товариство при проведенні своїх заходів в Покровському, завжди таборується в мальовничому дубовому гаї на березі Каховського водосховища. Швидко ставимо намети, збираємо сухе гілля для багаття. Ось вже потяглися перші пахучі димки. Біля наметів «затопців» горять декілька багать, над кожним на тринозі висить казан неймовірного розміру, димлять два здоровезних самовари і над всим цим чаклує-деригує козак Убийкачка. В його «оркестрі» грають всі, навіть наказний і той чистить картоплю. У наметовому таборі веселе пожвавлення всі в очікуванні вечірнього обіду. Навкруги біля наметів безліч розстелених на траві барвистих килимків із стравами. Від того розмаїття рябіє в очах. І все це вариться, печеться, смажиться, чиститься, шинкується, нарізається, змішується, викладається, намащується, наливається, але зразу ж і виливається на землю під безжальним, безкомпромісним поглядом наказного осавула Славка Гармаша. Осавульська служба під його керівництвом завжди на найвищому рівні. Територія наметового табору вільна від вживання алкоголю, лайки. Мова спілкування – українська. Спілкування доброзичливі і дружні. Це – закон.

Смачно повечерявши всим, що Бог послав «затопці» приступають до надзвичайно важливої частини нашого патріотичного заходу – виготовлення великого поминального зеленого вінка зі свічками, який козацьке товариство кожного року шанобливо опускає в води Дніпра, як данину пам'яті про славне Військо Запорозьке Низове.

Спочатку виготовляється каркас у вигляді кола із дубових, або вербових гілок діаметром один метр. Середина кола розкріплюється хрестом теж із гілок. По колу вінок квітчається дубовими гілочками із листям. В нижній частині вінка, по колу, рівномірно підв'язуються пусті пластикові пляшки, які надійно утримуватимуть вінок на плаву. Зверху на вінок кріпиться багато свічок. Свічки мають бути такими, щоб могли горіти довгий час. І ось вінок вже виготовлено. Козаки шанобливо несуть його до берега Дніпра, де вже зібралися всі учасники патріотичної акції. Тріпочуться козацькі прапори. Лунають урочисті промови отаманів. Наказний отаман дає наказ спустити вінок на воду. Бабахнув гарматний салют. Зелений вінок-острівець із палаючими свічками козаки бережно покладають на хвилі Дніпра-Славути і вплав супроводжують його все далі і далі від берега в південному напрямку, в тому напрямку, де колись була остання запорозька січ. Провівши його до течії, хлопці повертають до берега, на якому все товариство в абсолютній урочистій тиші завороженими поглядами проводжають зелений вінок, пломеніючий диво-острівець, ніби часточку свого серця в пам'ять про останню, веселу, героїчну і багатостраждальну запорозьку січ.

Як і кожного року стається диво. Зелений пломеніючий вінок-острівець, погойдуючись на хвилях Дніпра, допливає до того місця, де була затоплена сільська церква і зупиняється, ніби якась магічна сила утримує його на цьому місці всю ніч. А на ранок вінок зникає. Складається враження, що

десь там «нагорі» наші щирі вшанувальні молитви почуті. Від отриманих вражень, ще довго велись жваві розмови в таборі. Стемніло. Товариство об'єдналось навколо загального багаття, двох здоровезних самоварів «затопців» і почало співати народних, козацьких і повстанських пісень. Лунали вірші. Я вперше відкрив для себе прекрасні вірші нашого земляка Михайла Пронченка. Не вірші, а перли, западають в душу. А пісні, що то були за пісні! Особливо у виконанні козаків «Кодацької паланки» Петра Соловейка і Олександра Коваля. Ви не повірите, це співали справжні артисти. Я був приємно вражений. Табір гомонів до ранку. Кількість випитих самоварів чаю годі вже було й рахувати.

А зранку – фізичні вправи, водні процедури і вишкіл для молоді з батогом і шаблею. Майстер-клас дають Влад Ладигін і Сергій Іванченко. Серйозна зброя, цей козацький батіг, особливо, якщо він в досвідченій, тренованій руці Чубатого. Проти нього шансів майже ніяких.

Підкріпившись «затопським» особливого смаку борщем та кулішем, продовжую знайомитись з гостями нашого патріотичного табору.

Останнім часом мені щастить і доля зводить з цікавими людьми. Так склалося і цього разу. В таборі я познайомився з Миколою Володимировичем Бабенком краєзнавцем, істориком та колекціонером з міста Кривого Рогу. Як з'ясувалося в нашому спілкуванні, ще 50 років тому ми «ходили одними стежками і пили воду з одного джерела». В цікавих спілкуваннях швидко плине час. Надходить розпорядження від наказного зібрати загальне козацьке коло для підведення підсумків нашої патріотичної акції. Все добре, всі задоволені, порушень ніяких. Побажання? Вони є. Хочеться, щоби в близькому майбутньому влада в Незалежній Україні була справжня українська і міністр освіти і культури теж був справжнім українцем, і щоб наш патріотичний захід в скорому часі мав свій день в календарі і відзначався на Всеукраїнському рівні. І це буде обов'язково, повірте мені на слово! А на закінчення нашої програми, делеговані представники від козацьких товариств, громадських організацій і всі інші небайдужі громадяни, приїхали до пам'ятника «Козацький Хрест», що на в'їзді в місто Орджонікідзе і сфотографувалися на згадку. Цікаву історію про цей козацький пам'ятник я розповім вам обов'язково, але наступним репортажем. 

Все це бачив на власні очі і розповів вам без прикрас Сірий Стах разом зі своїм вірним джурою Орликом."

Червень 2013р.

Нікопольщина